Для отримання передбачених законом виплат та інших соціальних гарантій українські військові, які отримали поранення на фронті, змушені проходити через складний бюрократичний процес. Своїм досвідом проходження подібних “квестів” ветеран війни, медик у спецгрупі “Мангуст” Артем Гекалюк поділився в інтерв’ю “Телеграфу”.
“Кожен етап — це окремий квест, який повинен пройти військовий, і, здається, це десь навіть закладено на державному рівні. Але ти дізнаєшся про це тільки тоді, коли потрапляєш у ці дев’ять кіл пекла, як у Данте. І що важче поранення, то складніший шлях”, – каже військовий.
Отримання пенсії стало для нього окремою історією. Він відвідував Пенсійний фонд не менше десяти разів, а кожен візит перетворювався на випробування. Наприклад, під час повітряної тривоги ліфт у будівлі не працював, а відділення знаходилося на п’ятому поверсі, що було серйозною перешкодою для нього, людини з першою групою інвалідності. Щоб отримати невелику доплату, доводилося оформлювати купу документів, хоча країна обіцяла підтримку військовим.
“У мене перша група інвалідності. Мені потрібно оформити якісь документи, щоб отримати ці нещасні 300-400 гривень доплати, бо країна ніби як обіцяла соціальні гарантії військовим. Але замість цього я маю їхати через усе місто в маршрутці, де кожен пасажир незадоволений, що треба розминутися з кріслом колісним. Водії маршруток, коли бачать мене — просто не зупиняються, газують далі. Якщо беруть — роблять це так, ніби вони мені роблять величезну послугу”, – поділився ветеран.
Крім того, про свої права і можливі виплати військові дізнаються не від державних органів, а від побратимів, які вже самі пройшли через цей “пекельний” процес.
Гекалюк переконаний: підтримка ветеранів має бути не після завершення війни, а вже зараз.
“Хочу жити зараз, а не чекати подачок “потім”, якщо доживу”, – наголошує він.
На його думку, допомога має бути не одноразовою, а постійною. Наприклад, йому необхідний ортез (медичний допоміжний засіб) на ногу, після звернення міська рада виділила кошти на його придбання. Але виникає питання: хто контролює якість цих ортезів? Чи немає тут корупції? Те ж саме стосується ін’єкцій ботоксу, необхідних для лікування – один курс коштує 50 тисяч гривень, і ці гроші доводиться збирати самостійно, оскільки пенсії на це не вистачає. Ліки проти епілепсії він купує завдяки допомозі сестри, а безкоштовна реабілітація, хоч і є, все одно потребує витрат на дорогу.
“Держава повинна думати про ветеранів уже сьогодні. Але поки що — тільки балачки”, – констатує Гекалюк.